Рубрики 
Метки: 
Дорогі друзі!
Цього року виповнюється 133-я річниця Пам’яті нашої співвітчизниці – Олени Петрівни Блаватської, яка принесла людям Світло Істини, принесла карту висхідного Шляху, що веде до вершин ЗНАННЯ.
8 травня відбулася спільна онлайн-програма Теософського Товариства в Україні, присвячена просуванню тієї справи, якій Олена Петрівна віддала своє життя.
До Вашої уваги пропонуються виступи окремих членів ТТ на цій програмі, в яких розкривається значення тієї «спадщини Мудрості всього світу», вивчення якої показує необхідність її втілення для духовного розвитку кожної людини і яка просуває нас по еволюційному шляху до нової епохи.
Наталя Могирь – член відділення “Протей”, місто Дніпро
Уривок зі “Світло Азії”
Я вітаю усіх. В цю річницю, Дня Білого Лотоса, я прочитаю уривок з книги Едвіна Арнольда «Світло Азії».
«У третю варту наш Учитель досяг Сама-Самбодхі: він побачив при світлі, недоступному нашим людським почуттям, ни́зку всіх своїх давно минулих існувань у всіх світах; поринаючи далі і далі в глибину часів, він побачив п’ятсот п’ятдесят окремих існувань. Будда бачив довгі сходи людських життів з перших ступенів, на яких існування є незмінним, до вищих і найвищих, на яких сидять десять великих чеснот, що полегшують шлях до неба. Будда бачив також, як нове життя пожинає те, що було посіяно старим, як течія його починається там, де кінчається течія іншго, воно користується всіма придбаннями, відповідає за всі втрати, попереднього; він бачив, що в кожному житті добро породжує нове добро, зло — нове зло, а смерть підбиває всьому підсумки, причому рахунок переваг і недоліків ведеться найточніший, жодні данні не забуваються, все передається вірно і правильно знову зароджується життя, успадковує всі минулі думки та вчинки, всі плоди боротьби та перемоги, всі риси та спогади попередніх існувань.
У середню варту наш вчитель досяг Абхідні – широкого прозріння в області, що лежить поза нашою сферою, у сфери, що не мають назв, у незліченні системи світів і сонців, що рухаються з вражаючою правильністю, міріади за миріадами, з’єднаних у групи, у кожній з яких Світило є самостійним цілим і водночас частиною цілого. Він побачив владик світла, які тримають світи невидимими узами, а самі покірно рухаються навколо більш могутніх світил. Все це він бачив у ясних образах, — весь ряд кальп і махакальп — межі часу, якого жодна людина не може охопити розумом. Він проникав глибину і висоту, проносився по нескінченній блакиті простору і прозрівав – за межами всіх форм, усіх сфер, всякого джерела рухів всіх світил.
А коли настала четверта стража, він пізнав таємницю страждання, разом із злом, що перекручує закон, подібно пару, що не дає розпалюватися вогню коваля. Йому відкрилася Дукха-Сатья, перша із чотирьох «Святих Істин»; він пізнав, що страждання є тінню життя, що рухається слідом за життям; його не можна усунути, не усунувши самого життя зі всією мінливістю його стадій – народженням, зростанням, занепадом, любов’ю, ненавистю, задоволенням, смутком, буттям та дією. Ніхто не може уникнути його сумних насолод і приємних печалів, якщо не має знання, що показує їхню примарність. Але той, хто знає, що Авіддя — Спокуса — користується цими привидами, як пасткою, перестає любити життя і дбає лише про те, як його позбутися. Кругозір такої людини великий: вона бачить, що Спокуса породжує Санкхару – порочні прагнення, прагнення породжують Енергію – Віднан, за якою слідує Намарупа – зовнішня Форма, ім’я і втілення, що виробляє людину, яка живо відчуває все; і таким чином виникає Ведана, життєве Почуття, оманливе у своїх радощах, жорстоке у своїх скорботах, але радісне чи скорботне, воно дає початок матері бажань – тришне, цій спразі, що змушує всіх, хто живе, пити все більше і більше тих солоних вод, по яких вони носяться, впиватись задоволеннями честолюбства, багатства, честі, слави, перемоги, любові, розкішної їжі та одягу, гарного житла, гордості своїм походженням, боротьби за існування, і гріхів, то солодких, то гірких, що породжуються цією боротьбою.
Таким чином спрага життя вгамовується напоями, що подвоюють спрагу, але мудрий знищує у своїй душі цю тришну, не живить своїх почуттів оманливими привидами, твердо налаштовує свою душу так, щоб вона нічого не шукала, не боролася, не прагнула зла. Тоді, нарешті, вся сума прожитого життя — карма — весь підсумок душі, що показує, які вчинки вона робила, які думки мала, все, що ми вважаємо собою, це наше «я», отримує у всесвіті спадок чистоти та безгрішності. Тоді стають зайві пошуки нового тіла, нового місця — не потрібні турботи про новий образ буття в новому існуванні — турботи про полегшення прийдешніх випробувань. «Шлях пройдений» – і ось «карма» вільна від земних обманів; позбавлена всіх бажань (скандх) плоті; звільнена від уз – від Упадан – від обертання колеса; вона не спить, вона здорова, як людина, що прокинулася після тяжкого сну.
Перші промені ранкової зорі висвітлили перемогу Будди! На сході спалахнули перші вогні світлого дня, пробиваючись крізь темні покрови ночі. Весь світ відчув, не усвідомлюючи причини, таку ж радість.
Нарешті, Будда, встав променистий, радісний, могутній і, піднявши голос, вимовив: «Багато обителів життя утримували мене. Тяжка була моя невпинна боротьба! Але тепер, о, будівельник цих обителів, я тебе знаю! Ніколи не вдасться тобі знову спорудити ці притулки страждань, ніколи не доведеться тобі зміцнити ще раз склепіння обману, ніколи не зможеш ти поставити нові стовпи на старі підвалини! Зруйновано твоє житло, і покрівля його розкидана! Спокуса спорудила їх! Неушкодженим виходжу я, знаходячи спасіння».
Я бажаю всім хто тут присутній, а також, всім хто шукає Шлях, досягти такого ж світла, якого досяг Будда. Миру та любові усім нам!
Неля Гришагіна, член Регіонального Учбового Центру “Фенікс”, Івано-Франківська область, село Надвірна
ЙОГА НАЙВИЩОГО ДУХУ
- «Дізнайся про дерево вічне баньян, – мовив Крішна, –
Донизу гілками, а з коренів – крона розкішна.
- Угору і донизу сучки його – з гун, а коріння
Додолу, то наче у світі людські покоління.
- На дереві тому початку й кінця не збагнути,
Ударом меча лиш коріння оте розітнути.
- Ставай на дорогу, з якої уже не звертати, –
Веду Я до вічного духа, де світу початок.
- Без гордості і без принижень, без вигоди і цілі
У царство найвищого Атмана входять прозрілі.
- Не гріти там сонцю і місяцю там не світити,
Звідтіль не вернутися – там Моя вічна обитель.
- Лиш частка Мене є живими істотами в світі,
І манить до себе чуття із природи – пракріті.
- Його просвітлені у власному «я» розпізнали,
Але не помітили розумом недосконалі.
- Від мене йде світло, яке опромінює світ цей,
І сонячне, місячне, зоряне світло – теж звідси.
- Заради життя Я спускаюся на землю звисока,
Істоти земні життєдайним напоюю соком.
- Я – в кожнім. Без мене не маєш чуттів, ані знань ти,
Всіх вед Я тлумач і водночас творець Я веданти.
- Хто духа найвищого в Мені пізнав, просвітленний,
Той вірний Мені і їством усім прагне до Мене.
- Я мудрість тобі возвістив сокровенну, щоби ти,
Осягши її, те здійснив, що повинен здійснити».
Наталя Мельник, Президент відділення “Ложа О.П.Блаватської”, місто Дніпро
(з книги Cільвії Кренстон) (Олена Петрівна Блаватська)
ИЗ КНИГИ СИЛЬВИИ КРЭНСТОН «БЛАВАТСКАЯ Е.П. ИСТОРИЯ УДИВИТЕЛЬНОЙ ЖИЗНИ»
Профессор Хэннон открывает свою статью отрывком из сочинения Джаджа:
Сила теософии заключается в том, что ей нельзя дать определение. Это означает, что эволюция, медленно продвигаясь вперёд, откроет новые истины и новые аспекты старых истин, таким образом полностью исключая существование догм или «недвусмысленных определений».
Тем не менее как практическая- этическая философия, Теософия имеет определение, как указывает Е. П. Блаватская в письме к ежегодной конвенции американ-ских теософов 1888 г.:
Многие из тех, кто слышал об Обществе, сами того не ведая, являются теософами; ведь сущность теософии заключается в идеальной гармонии божественного и человеческого в индивидууме; в проявлении его божественных качеств и стремлений и их преобладании над земными, животными страстями. Доброта, отсутствие дурных чувств или себялюбия, милосердие, доброжелательность ко всем существам и совершенная справедливость к себе и другим людям являются её основными чертами. Тот, кто учит теософии, проповедует евангельскую доброту, и столь же верно обратное – тот, кто проповедует доброту, учит теософии.
В другом источнике она замечает, что «между христианскими церквями и нашим Обществом есть одно весомое различие: каждый крещёный ребёнок или взрослый считается христианином, тогда как мы всегда разделяли такие понятия, как теософ и просто член ТО. По-нашему, теософом является тот, для кого теософия становится источником жизненной силы» . Как-то раз она перефразировала выражение «тот красив, кто красиво поступает» следующим образом: «Теософом является тот, кто поступает по-теософски».
Можно задаться вопросом, какую практическую пользу принесло теософское общество, преследуя свои цели. В том же самом письме 1888 г. Блаватская отвечает на этот вопрос:
Теософы непременно являются друзьями всех движений в этом мире, и интеллектуальных, и практических, во имя улучшения положения человечества. Мы друзья всех тех, кто борется с мраком, с жестокостью в отношении животных, с несправедливостью к женщинам, с продажностью в обществе и правительстве, хотя мы и не вмешиваемся в политику. Мы друзья тех, кто занимается благотворительностью, кто стремится хотя бы немного облегчить груз нищеты, обрушившийся на бедных. Однако, будучи теософами, мы не можем всецело отдать себя ни одной из этих великих задач. Мы можем сделать это как отдельные индивидуумы, перед теософами же стоят более великие, важные и куда более сложные цели…
Функция теософов заключается в том, чтобы открыть сердца и умы людей для милосердия, справедливости и щедрости, свойственных царству человека и естественных для него, когда в нём в достаточной степени развиты человеческие качества.
Теософия учит человека-зверя быть гуманным человеком; научившись думать и чувствовать так, как это подобает делать человеческому существу, они будут поступать по-человечески, и тогда милосердие, справедливость и щедрость станут совершаться всеми спонтанно.
БЛАГОДАРЮ ВСЕХ!!!
Людмила Передерій, Президент відділення «Лайя», місто Кропивницький
Олена Петрівна відкрила світові глибини духовних знань сходу і надихнула безліч людей до самостійного пошуку Істини і глибокого розуміння себе та світу. Її праці виявляють трансформаційну дію на тих, хто готовий сприйняти їх і зануритись у дослідження та самовдосконалення. Символ цього дня є білий лотос. Він нагадує нам про важливість духовного зростання. Подібно до лотоса, корінь якого росте з бруду, а на поверхні розкривається прекрасною квіткою, людина може розвиватися навіть у складних матеріальних умовах, досягати чистоти, «розквітати» духовно і відчути себе частиною Єдиного Життя.
Для подолання основної перешкоди (якою є егоїзм) на шляху до реалізації принципу теософського Братства, Теософія повинна бути не лише теоретичним знанням, а й практичною діяльністю та реалізуватись через відповідні дії, мислення, почуття. Це сприятиме духовній трансформації, пробудить найтонші струни душі і приведе до звільнення від егоцентризму. Зрештою, це допоможе визволити світ від єресі розділення та дасть ключ до вирішення всіх питань, які стоять перед людством.
Олена Петрівна визначала одним з ключових моментів самоперетворення альтруїзм і наголошувала на важливості етики ,тому що саме «етика пов’язана з глибинною суттю істинної людини – перевтілюваним Его», «Етика – душа Теософії».
Із листів Олени Петрівни до друзів та співробітників ми дізнаємося, що:
«Альтруїстичний спосіб життя – це не стільки високий ідеал, скільки практична справа … Етика теософії для людства більш необхідна, ніж наукові аспекти психічної сторони природи і людини…»;
«Немає щастя для того, хто завжди думає тільки про своє Я і забуває про всі інші Я».;
«…альтруїзм …є головною ідеєю теософії і засобом від усіх хвороб, і це його справжні засновники Теософського Товариства висувають як засіб досягнення своєї найпершої мети – Всесвітнього Братства.»
З усвідомленням себе невід’ємною частиною Світобудови і свого впливу на неї, зростатиме наша відповідальність та бажання до самовдосконалення і. І ми можемо перефокусувати увагу із своєї орбіти у навколишній світ, на практику Братства, і шукати можливості служіння всім живим істотам , забувши про себе, як це робила О.П.Блаватська.
Вона писала:
«…справжня теософія – це альтруїзм, і ми не втомимося це повторювати. Це братська любов, взаємодопомога і непохитна відданість Істині. І якщо люди коли-небудь зрозуміють, що саме в цьому істинне щастя, а не в багатстві, власності чи якомусь іншому способі задоволення власного егоїзму, то чорні хмари розсіються, і на землі народиться нове людство. І тоді справді повернеться золотий вік»
«Того дня, коли теософія завершить свою найважливішу, найсвященнішу місію – міцно згуртувати людей усіх націй братньою любов’ю і прагненням до суто альтруїстичної праці, а не до праці з егоїстичних спонукань, – тільки того дня теософія стане вищою за будь-яке номінальне братерство людей.»
Посланниця Великого Гімалайського Братства, була справжньою теософинею не лише тому, що принесла нам Теософію, але й тому, що життя її було яскравим прикладом самопожертви, самовідданого безкорисливого служіння Істині, вірності Учителям.
Із спогадів її сучасників ми дізнаємося, яким всеосяжним було її альтруїстичне серце:
Г.С.Олькотт, один із засновників і перший президент Міжнародного Теософського товариства:
«Її життя, яким я дізнався її протягом останніх 17 років як друг, товариш і співробітник, було суцільним мучеництвом з любові до людей. Вона палала ревнощами до їхнього духовного блага, до їхньої духовної свободи і, далека від будь-якого егоїстичного мотиву, присвячувала життя і силу справі любові, «не чекаючи ні подяки, ні нагороди»;
А.Безант, керівниця Міжнародного Теософського товариства з 1907р.:
«Я знала слабких людей, які скаржилися на її суворість, але я бачила її в присутності найлютішого її ворога, який прийшов до неї в хвилину потреби, і бачила, яким неземним світлом співчуття освітлилося обличчя її…
…Вона була така бідна, що постійно потребувала грошей, а коли гроші були – вони негайно зникали. Щедрість її була воістину царська; все, що вона мала, – речі, гроші, сукню, – все віддавала першому зустрічному, хто перебував у скруті.»:
Б.Кітлі, англійський теософ:
Однією з найдивовижніших її рис була сердечна простота; вона була в повному сенсі слугою кожної людини, яка щиро шукала її допомоги. Навіть найзапекліші її вороги – якби вони звернулися до неї у скруті – знайшли б у неї допомогу… Я впевнений, що вона зняла б сукню з себе, відвела б шматок від свого рота, щоб одягнути і нагодувати найлютішого з ворогів своїх. Їй і прощати не доводилося, бо всяка злість була так само далека від неї, як далеко від землі до небесної зірки. А безкорисливо працювати вона вміла так, що цим одним виховувала душу і волю оточуючих.
Вона працювала вдень і вночі, не шкодуючи себе. Про це її спогади: «Три звичайні здорові людини навряд чи могли б робити те, що я маю робити одна. Я веду неприродний спосіб життя, я – паровоз, що мчить на всіх парах доти, доки сила, що виробляє пару, не вичерпається…»
Звертаючись до з’їзду американських теософів, Олена Петрівна просила, щоб зв’язок не втрачався і робота тривала.
«…якщо хоч хтось із вас зміг щось витягти з мого вчення або здобув із моєю допомогою проблиск Істинного Світла, то натомість я попрошу вас і надалі зміцнювати ту справу, з перемогою якої це Істинне Світло, стаючи дедалі яскравішим і величнішим завдяки вашим індивідуальним та колективним зусиллям, стане опромінювати весь світ» «…Працюйте не просто заради Теософського Товариства, але через нього заради всього людства.»
Низький уклін і наша щира вдячність Олені Петрівні за її подвиг жертовності заради людства, і нехай цей проблиск Світла розгориться у полум’я і єднає нас для роботи, якій вона присвятила своє життя.
Л. Передерій
Лілія Галичанська, член відділення “Шакті”, місто Житомир
У розлуці з дружиною та улюбленими дітьми Петро Олексійович Ган засумував і закликав Олену Андріївну повернутися до нього. Весною 1841 року сімейство Ганів возз’єдналося в Україні [58]. В Опішному, неподалік Диканьки, у Олени Андріївни з’являється навіть робочий кабінет. Віра зазначає: ” Єдиною розвагою Олени Андріївни були її твори, єдиною втіхою і радістю – діти, що підростали, на яких покладали всі надії і турботи ” [59]. Леля вирішила вчити німецьку, і Антонія почала давати їй уроки тричі на тиждень. Прогрес був настільки помітний, що батько «хвалив її і жартома назвав якраз «гідною спадкоємицею своїх славних предків, німецьких лицарів Ган-Ган фон дер Ротер Ган, які не знали ніколи іншої мови, крім німецької» [60].
Восени Олена Андріївна серйозно захворіла. Лікар, уже не вперше викликаний з Харкова, радить їй негайно перебиратися в місто лікуватися, але вона вирішує почекати до весни, а тоді вже діставатися Одеси, де до того ж мала багато знайомих.
У книзі “Як я була маленькою”* Віра малює зворушливу картину останнього Різдва, яке діти провели разом із матір’ю:
“Прийшла зима. Занесло, замело всі поля, всі дороги снігом… Зачинилися, законопатилися вікна та двері, затріщав яскравий вогонь у грубках; пішли довгі, довгі вечори, а сірі дні замиготіли такі коротенькі, що неможливо було встигнути закінчити урок без свічок. До різдвяних свят я не запам’ятала жодного випадку, який би скільки-небудь порушив одноманітність нашого життя. Перед Різдвом тато їздив до Харкова і навіз звідти всім подарунків та багато чогось, що пронесли до маминої кімнати, під назвою кухонних запасів. Зайняті своїми книжками з картинками ми не звернули на це жодної уваги. Увечері нас покликали до вітальні, де ми побачили, що всі зібралися при світлі однієї свічки, і ту тато задув, коли ми ввійшли.
– Що це? Навіщо така темрява? — питали ми.
– А от побачите, навіщо! – відповіла нам мама.
– Не ворушись! — сказала Антонія, повертаючи мене за плечі: стій струнко і дивись прямо перед собою. Ми завмерли нерухомо у досконалому мовчанні… Я розплющила очі на всю ширину… але нічого не бачила. Раптом почулося шарудіння, і якийсь блакитний, димний візерунок блискавкою пробіг темною стіною.
– Що це? — скрикнули ми.
– Дивіться! Дивіться, який у мами вогняний олівець! Що вона малює!.. — пролунав веселий татовий голос. На стіні швидко майнуло обличчя з орлиним носом, з ослиними вухами… Потім інший профіль, третій… Під швидкою маминою рукою змійками спалахували візерунки, малюнки…
– Читайте! – сказала вона. І ми прочитали блискучі, димні слова, що швидко тухнули: “Лоло і Віра – дурочки!”
– Ну ось ще! — з реготом закричала Леля, кинувшись до мами, — покажіть, матусю! Що це таке? Чим ви пишете?
– А ось чим! — сказала мама і, цокнувши міцніше по стіні, запалила перший бачений нами фосфорний сірник. Сірчані сірники з’явилися у Росії початку сорокових років. Раніше того вогонь добували кременем… Настало напередодні 1842 року, нудний і сірий час.
Майже з самого ранку ми весь час були одні: мама — сказали нам — нездорова, і, знаючи, що вона часто не виходить із спальні, коли хвора, ми анітрохи не дивувалися. Ні з того, що Антонія цілий день від неї не відходила, навіть тому, що батько майже не показувався. Він тільки прийшов, коли ми обідали втрьох із міс Джефферс; поспішно з’їв свій борщ, глянув на нас через окуляри, посміхаючись, ущипнув мене за щоку, пожартував з Лелею і пішов, сказавши, що йому ніколи. Після обіду міс Джефферс теж зникла. Ми з Лелею посідали струнко в напівтемній кімнаті, згадуючи з прихованими зітханнями про наші минулорічні свята, про подарунки бабусі, про чудову ялинку… і дивуючись, чи зроблять у Саратові без нас ялинку чи вважатимуть Надю надто великою для цього… За вікном , у жовтому сутінку, швидко, частою сіткою, миготіли снігові пластівці, і вітер уже починав підвивати в трубах свою тужливу нічну пісню. Не тільки я, але навіть безтурботна, завжди весела Леля присмиріла… Раптом відчинилися двері, і ввійшла Ганнуся з Леонідом на руках, а за нею її товста сестра, Мар’я… наша ключниця та швачка. Вони обидві, посміхаючись, сіли біля стіни, поглядаючи то на нас, то на двері, немов чекаючи чогось… коли знову відчинилися двері, і мамина покоївка Маша увійшла з ще веселішим обличчям.
– Панянки! – сказала вона, – йдіть швидше! Вас матінка до себе звуть!..
– Ах!! — скрикнула Леля, ляснувши себе по лобі, — я знаю, навіщо!.. І, вистрибнувши за двері, вона кинулася до маминої кімнати. Я, зрозуміло, за нею, але, тільки добігши до порогу спальної, зрозуміла, в чому річ. Зовсім несподівана, прикрашена ялинка виблискувала вогнями серед кімнати. Під нею лежали іграшки, а довкола стояли мама, Антонія, тато, міс, і всі посміхалися, дуже задоволені, що, цілий день провозившись з ялинкою, нас так майстерно обдурили» [61].
Євдокія Венгер, Секретар Регіонального Учбового Центру “Фенікс”, місто Харків
До Дня Білого Лотосу 8 травня 2024 року
Мене до глибини душі захоплює перша зустріч двох засновників ТТ О.П.Б. та Генрі Олькотта, а також і те, як Г.Олькотт зворушливо описує цю першу зустріч. І хоча ви всі, мабуть, читали про це, але я з задоволенням ще раз нагадаю вам, і ми разом відчуємо ту особливу атмосферу їхнього знайомства.
Вони познайомилися на фермі Едді, яка розташувалася за кількасот миль від Нью-Йорка. Ось так Олкотт це описує: «Обідня година на фермі Едді була опівдні; і через вхідні двері в бідну та незручну їдальню, Каппес і я вперше побачили О.П.Б. Вона приїхала незадовго до полудня з канадської леді французького походження, і коли ми зайшли, вони сиділи за столом. Моє око привернула червона гарибальдійська сорочка, які носили раніше, що різко контрастувало з похмурими кольорами навколо. Її волосся тоді було русявим, складеним товстими пасмами, що не доходили до плечей, шовковистим і хвилястим до коріння… Це і червона сорочка вразили мене перш, ніж я дізнався ряд її рис. Її калмицьке обличчя, що виражало силу, культуру і владність, дивним чином контрастувало з непоказними обличчями в кімнаті, подібно до того, як її червоний одяг – з сірими та білими тонами стін та дерев’яними частинами будівлі, а також непомітними костюмами інших відвідувачів. Різні типи примхливих людей постійно приїжджали й залишали ферму Едді, побачивши медіумічні явища, тому мене вразив вигляд цієї ексцентричної леді ще одного «сорту». Зупинившись на порозі, я прошепотів Каппесу: «Господи, Боже! Ви тільки подивіться на цю штучку!». Я пройшов прямо і сів навпроти неї, щоб задовольнити мою улюблену звичку дослідження характерів. Обидві пані розмовляли французькою, непослідовно обмінюючись репліками, але я відразу зрозумів за її акцентом і швидкістю мови, що, якби не мова, вона повинна бути, як мінімум, справжнім французьким ученим. Після обіду обидві жінки вийшли з дому, і Мадам Блаватська скрутила свою цигарку, для якої я подав їй вогню, як привід зав’язати розмову… Я сказав «Дозвольте, Мадам», і дав їй вогник, щоб вона прикурила цигарку; наше знайомство зав’язалося в диму, але спалахнуло великим і неминущим вогнем. Обставини, які звели нас разом, були особливими, як я тепер схильний пояснити… Мої слова були сказані французькою, і ми відразу почали говорити цією мовою. Ми одразу стали друзями. Кожен з нас відчув, що ми були з одного соціального прошарку, космополітами, вільнодумцями і відчули більш глибокий контакт, ніж із іншими з компанії, де деякі були інтелігентними і дуже гідними. Це був голос взаємної симпатії з боку вищого начала в людині та природі; тяжіння душі до душі, але не тіла до тіла. Ні спочатку, ні згодом ми не мали відчуття, що ми протилежні по статі істоти. Ми були просто приятелями, саме так розглядали та називали один одного». Г.Олькотт «Листы старого дневника».
Пізніше, після багатьох років спільної роботи, злетів і переживань, труднощів і радостей на теософському шляху, Генрі Олькотт так писав про О.П.Б., свого друга та Вчителя: «Де ще розшукати таку суперечливу людську істоту, як ця загадкова, ця чарівна, ця світлоносна О.П.Б.? Де ще ми можемо знайти особистість, таку чудову та настільки ефектну; таку, яка так явно несла б на своїх протилежних полюсах божественне та людське?…
Знати її означало вчитися вільнодумству; працювати та насолоджуватися близьким спілкуванням з нею було найціннішим досвідом…
І секрет цих потужних чар полягав у її безперечній духовній силі, її очевидній відданості Вчителям, яких вона малювала майже надприродними створіннями, а також у її прагненні до духовного відродження людства силою Східної Мудрості. Чи побачимо ми колись когось, подібного до неї? Чи побачимо ми в наш час її знову під іншим вбранням? Час покаже”.
Г.Олькотт «Листы старого дневника»
О.П.Б. вказала нам шлях. І мені, говорячи словами Олькотта, хочеться побажати нам усім духовного розкриття, відданості Вчителям, прагнення духовного відродження людства.
Підготувала Раїса Калашнікова
