Тім Бойд

   (Президент Міжнародного    Теософського Товариства)

Нещодавно під час зустрічі з членами Теософського товариства (ТТ) в Італії мене попросили дати інтерв’ю. Знімався фільм про історію ТТ в Італії, і режисер подумав, що кілька запитань до Міжнародного Президента можуть бути корисними. Запитань було небагато, може п’ять чи шість. Більшість з них були історичними або пов’язаними з вченням Теософії, але останнє питання було іншим. Воно було таким: якби ви хотіли написати послання у пляшці і довірити її морю, щоб ви написали?

Як людина, яка часто виступає перед групами людей, я визнаю необхідність усвідомлювати аудиторію, для якої призначене послання. У моєму випадку, найчастіше це або члени ТТ, або духовно налаштовані люди. Сенс такого усвідомлення полягає в тому, щоб визначити сфери інтересів або залучення, які нас об’єднують. Послання у пляшці не дозволяє такого аналізу. Одержувачем може бути будь-хто, будь-де, будь-коли. Наскільки я розумію, найстаріше таке послання було знайдено через 101 рік після того, як його опустили у воду. Найдовшу відстань подолала пляшка з Англії до австралійського міста Перт – 14 500 км.

Послання, яке я запропонував, було максимально компактним і зрозумілим, і, сподіваюся, спонукало до глибоких роздумів, що виходили за межі слів. Це було п’ять слів: “Довіряйте. Будьте відкритими. Зробіть щось”.

Для мене це великі ідеї, які можуть резонувати з будь-ким, – ідеї, які ми всі розуміємо на певному рівні, але які можуть розкривати все нові й нові рівні значення відповідно до нашого власного розгортання та залучення. Відповівши на запитання режисера, я відчув задоволення від того, що наше інтерв’ю добігло кінця, що камери вимкнені, а мікрофони прибрані. Більше нічого не потрібно було говорити. Послання говорило саме за себе. Звісно, режисер попросив мене розповісти докладніше. Ось суть того, чим я поділився.

Довіра

У нашому звичайному житті, чи то між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми, вчителями і учнями, спільнотами будь-якого типу, бізнесом чи націями, відчуття того, що можна покластися на характер, здібності, силу і чесність свого партнера, є вимогою для всіх здорових стосунків. Там, де цієї довіри бракує, виникають дисфункціональні стосунки. Невпевненість може призвести до сумнівів, сумніви – до недовіри, а недовіра – до цілої низки ізолюючих і відокремлюючих реакцій – підозри, страху, гніву, навіть ненависті. Там, де є недовіра, зникає здатність до справжньої гармонії та зв’язку. Зіткнувшись з кимось, кому ми не довіряємо, ми стаємо надмірно пильними, досліджуючи передбачувані мотиви, дистанціюючись задля самозахисту та усуваючи себе від можливості бути повністю присутніми. Наш страх якось постраждати переносить нас із теперішнього моменту в паралельний світ недовірливих думок.

Це правда, що навіть звичний брехун хоче, щоб йому довіряли. Досвід вчить нас, що існують люди, компанії, уряди, які не заслужили нашої довіри або порушили її. Ми живемо у світі поранених людей. Жінки, діти, люди похилого віку, інваліди, тварини тощо зазнають насильства. Наші серця “розбиті” у спробах створити люблячі стосунки. Діти навчаються не довіряти на прикладах недобрих, егоцентричних батьків і родичів. Навіть у церквах і храмах світу, де люди довіряють опіку над своїми душами, людська неміч і спотворений розвиток беруть своє. Війни, голод, стихійні лиха, хвороби, смерті можуть змусити декого повірити, що навіть Всесвіту чи Богові не можна довіряти. Наслідки можуть залишатися на все життя, так, що людина може все життя утримуватися від досвіду любові та зв’язку через страх, що її довіру знову буде порушено, або через те, що рани, які ми носимо, змушують нас вірити, що ми негідні цього. Якщо довіра була порушена, відновити її може бути непросто.

Усе це є частиною життя і навігації нашим курсом у світі. О. П. Блаватська, одна з головних засновниць Теософського Товариства, казала, що “світ – це людина, яка живе у своїй особистій природі”, з усіма її недосконалостями та обмеженнями. Це стосується і нашого особистого життя. Але для багатьох настає момент, коли важливим стає потяг до глибшого виміру себе, який виходить за межі суто особистого, – починають проглядатися обриси потенціалу “духовного” життя, що зароджується. З такою зміною перспективи, як можна підійти до питання “Довіра”?

З точки зору Вічної Мудрості, людина функціонує на кількох рівнях. Рівні, з якими ми найбільш знайомі, складають особистість – фізичний, енергетичний, емоційний і матеріально орієнтований мисленнєвий компоненти, які безперервно взаємодіють, формуючи наше почуття “я”, або самість. З особистістю тісно пов’язана Душа, носій невмирущого Вищого “Я”, що складається з безособового рівня мислення, інтуїтивного, або істинно духовного виміру, і власне Духу – в термінології Теософії, атма (дух), буддхі (інтуїтивне) і манас (зокрема, безособовий, вищий рівень розуму). Дух, або атма, описується як універсальний, а не як принцип в людській істоті. Він потребує носія (упадхі), який оживає, відбиваючи “світло” атми. Багато в чому функція атми/духу аналогічна до того, як функціонує світло.

Візьмемо приклад космічного простору. Хоча ми можемо бачити зорі, місяці та інші освітлені тіла в усіх напрямках, все інше здається темним, проте космос наповнений світлом. Воно стає видимим лише тоді, коли є від чого його відбивати. Космонавт простягає руку в темний простір, і він освітлюється невидимим, по суті, світлом, яке присутнє скрізь. У випадку Духу, тілом, що відбиває, є буддхі, або площина інтуїтивної свідомості.

Для духовно орієнтованої людини робота, яку вона виконує, спрямована на піднесення розуму так, щоб його звичний “центр” перемістився ближче до світла. Світло, що відбивається, стає дедалі чіткішим, коли ми наближаємося до царства Духу та його носія – буддхі. У книзі “Світло на Шляху” Мейбл Коллінз робить таке твердження: “Ти увійдеш у світло, але ніколи не торкнешся полум’я”. Наша щира практика наближає нас до джерела світла. У цьому процесі ми змінюємося в тому сенсі, що наше сприйняття речей змінюється. У духовній практиці Індії є термін для позначення наслідків цього процесу піднесення. Санскритський термін – манас тайджасі – Просвітлений Розум – розум, який настільки наближається до царства Духу, що набуває його якостей. Він стає променистим, сяючим, але не власним світлом, а подібно до того, як яскравий повний місяць віддзеркалює сонце, він стає розумом, здатним розсіяти темряву.

Шлях, що веде до цього осяяння і посиленого служіння, повністю залежить від довіри. У “Перлині мудрості” Шанкарачар’ї він перераховує те, що називається шатсампатті – шість коштовностей. Ці ж шість пунктів у сучасній формі були викладені в першій книзі Дж. Крішнамурті “Біля ніг Учителя” в розділі “Добра Поведінка”. Те, що в “Перлині” названо шраддха (віра, довіра, опора), в книзі Крішнамурті називається “Впевненість”. Там він робить заяву: “Якщо немає досконалої довіри, не може бути досконалого потоку любові та сили”. Але довіри до чого? “

Ви повинні довіряти своєму Вчителеві; ви повинні довіряти собі”. Для багатьох обидві ці вимоги становлять труднощі. Для більшості з тих, хто хоч трохи обізнаний з ідеєю духовної еволюції, Вчителі є ідеалом, об’єктом віри. Їхня впевненість ґрунтується на історичних звітах, досвіді інших, глибоких вченнях, які їм приписують, і логічній необхідності того, що процес духовної еволюції повинен привести до експансивних станів буття, які ми ототожнюємо з Вчителями. Але поки що безпосереднього досвіду бракує.

У нашій духовній практиці ми заохочуємось до піднесення розуму через належне вивчення та експериментування з тишею та її потенціалом, що постійно поглиблюється. У цьому процесі ми виявляємо, що маємо досвід світла, благословення і благодаті – раптові, можливо, короткі моменти інтуїтивного осяяння, які підтверджують присутність глибшої реальності, виміри і якості якої стають зрозумілішими з поглибленням нашої практики. У цій глибшій реальності ми усвідомлюємо обриси тієї свідомості, яку ми описуємо як Вчителя. У книзі “Біля ніг Учителя” сказано: “Якщо ти побачив Вчителя, ти будеш довіряти йому до кінця”. Інтуїтивне “бачення” підтверджує, у спосіб, що виходить далеко за межі фізичного зору, реальність “Вчителя”, не як особистості, а як активного принципу. Це довіра, яка запрошує до відповіді.

Більшість з нас відчуває, що ми маємо досить гарне уявлення про те, хто ми є, але, ймовірно, це не так. Запитайте будь-кого, хто він, і найімовірніша відповідь буде про те, чим він займається. “Я юрист/робітник/продавець. У мене є сім’я. Я член політичної партії, церкви, громади. Я відчуваю сильну прихильність до …. Я вірю в … Я слабка/сильна людина” і так далі. Список може бути коротким або довгим, але він описує лише особистість – бажання, прив’язаності, боротьбу тіла, почуттів, емоцій і розуму. Той факт, що в особистості живе Вище “Я”, для багатьох залишається поза увагою. Те, що називають “тихим, тихим голосом” цього Вищого “Я”, має тенденцію заглушатися шумом потреб і бажань, штилем і бурею, страхами, гнівом і так далі. Занадто багато людей виявляються пригніченими наполегливими вимогами знайти їжу, притулок і безпеку, щоб почути тихий голос. Великі голоси загрози і потреби просто занадто гучні.

Трапляється, що навіть у кризових ситуаціях Вище “Я” “чує”. Безперечна присутність піднесеного внутрішнього “Я”, що виходить за межі особистості, дає про себе знати. Це може стати вирішальним досвідом у житті людини, переорієнтовуючи її фокус і розуміння. Як і в усьому іншому, що ми робимо, зі збільшенням уваги до присутності душі, приходить зростаюче усвідомлення. Наша глибша залученість поглиблює наше знайомство і зв’язок. Це стає доброчесним циклом, результатом якого є довіра до постійної присутності того, що Румі та інші містики називають “Другом”. Інші називають його “Вищим Я” або “душею”. З часом терпінням і розумними зусиллями наш центр усвідомлення, який спонукає нашу активність у світі, стає тісно пов’язаним з душею. Саме з цієї точки зору вислів: “Я не людина, яка має духовний досвід, а духовна істота, яка має людський досвід”, стає осмисленим твердженням ідентичності. У світі не існує досконалих особистостей. Кожна людина розвинена нерівномірно, наповнена численними сильними сторонами і великою кількістю, часто прихованих, слабкостей. Багато бізнесменів, політиків, дружин, чоловіків, навіть великих духовних вчителів “відпали від благодаті” через неконтрольовані слабкості своєї особистості. Нашу кармотворчу діяльність не можна ігнорувати, але в тій мірі, в якій ми вирішуємо зосередитися виключно на особистості, ми бачимо і створюємо труднощі. Однак з нашого власного досвіду присутності душі стає інтуїтивною впевненістю, що така ж присутність є в кожній людині. У “Бхаґавадґіті” Крішна ідентифікує себе як “Внутрішній Володар Безсмертний, присутній у серцях усіх істот”. Одним із результатів поглиблення впливу потенціалів, що лежать за межами суто особистого, є пробудження певних прихованих здібностей. Багато хто асоціює ясновидіння з баченням аури, ангелів, астральних кольорів, передчуттям тощо. На шляху до “досконалої довіри”, яка відкриває “потік досконалої любові і сили”, ми виявляємо, що наша зростаюча довіра веде до розширення ясності бачення. Здатність зазирати в серця і розпізнавати спрагу зв’язку, а також говорити і просто “бути” так, щоб цей зв’язок став реальним, є однією зі сплячих сил, які прокидаються з довірою. Ми знаходимо силу в таких речах, як доброта і співчуття. Наша думка заряджається цілющою силою. Кожне слово, кожен погляд з наших пробуджених сердець має силу. Ми живемо у чуйному Всесвіті. Наша співпраця спрямовує цей відгук до цілісності, зцілення та розуміння. Довіряйте. Будьте відкритими. Зробіть щось. …

(Далі буде)

Message in a Bottle: Trust — I

TIM BOYD

TIM BOYD         

 (President of the International    Theosophical               Society)

RECENTLY, while visiting with members of the Theosophical Society (TS) in Italy, I was asked for an interview. A film about the TS in Italy’s history was being made and the director thought a few questions with the International President might be useful. The questions were few in number, maybe five or six. Most were historical or related to the teachings of Theosophy, but the final question was different. It was: If you were to write a message in a bottle and entrust it to the sea, what would you write?

As someone who frequently speaks to groups of people, I recognize a need to be aware of the audience for whom the message is intended. In my case, most often it is either members of the TS, or spiritually inclined people. The point of such awareness is to identify areas of interest or involvement that connect us. A message in a bottle does not permit such analysis. Anyone, anywhere, at any time could be the recipient. As I understand it, the oldest such message was found 101 years after it was dropped in the water. The longest distance was a bottle that travelled from England to Perth, Australia — 14,500 km.

The message that I proposed was as compact and easily understood as possible and hopefully invited a depth of thought beyond the words. It was five words: “Trust. Be open. Do something.” For me these are big ideas that can resonate with anyone — ideas which we all understand at some level, but which can reveal ever-expanding levels of meaning according to our own unfoldment and engagement. Having answered the film director’s question I felt satisfied that our interview had come to an end; the cameras would stop rolling and the microphones would be removed. Nothing more needed to be said. The message spoke for itself. Of course, the director then asked me to elaborate. Here is the gist of what I shared.

Trust

In our normal lives, whether it is between husband and wife, parents and children, teachers and students, communities of all descriptions, businesses, or nations, the sense that one can rely upon the character, ability, strength, and honesty of one’s partner is a requirement for all healthy relationships. Wherever that trust is missing, dysfunctional relationships arise. Uncertainty can lead to doubt; doubt to distrust; distrust to a range of isolating and separative reactions — suspicion, fear, anger, even hatred. Where there is distrust the capacity for true harmony and connection dissolve. Faced with someone we distrust we become hyper-vigilant, examining perceived motives, distancing ourselves for self-protection, and removing ourselves from the possibility of being fully present. Our fear of somehow being harmed removes us from the present moment to a parallel world of distrustful thought.

It is true that even a habitual liar wants to be trusted. Experience teaches us that there are people, businesses, governments that have not earned our trust, or have violated it. We live in a world of wounded people. Women, children, the aged, the handicapped, animals and so on, are abused. Our hearts are “broken” in our attempts to create loving relationships. Children are trained not to trust by the examples of unkind, self-centered parents and relatives. Even in the churches and temples of the world, where people entrust the care of their very souls, human frailty and distorted development take their toll. Wars, famine, natural disasters, disease, deaths can lead some to believe that even the Universe, or God, cannot be trusted. The effects can be lifelong, such that a lifetime can be spent withholding oneself from the experience of love and connection for fear that, once again, one’s trust will be violated, or because the wounds we carry make us believe ourselves unworthy. Once broken, reestablishing genuine trust can be challenging.

All of this is part of living, and navigating our course in the world. H. P. Blavatsky, one of the main founders of the Theosophical Society, is reported to have said that “the world is man living in his personal nature”, with all of its imperfections and limitations. This is the case for our personal lives. But for many, a point comes when the pull of a deeper dimension of themselves, beyond the merely personal, becomes important — the outline of a dawning potential for a “spiritual” life begins to be seen. With this shift in perspective, how does one approach the issue, “Trust”?

From the Ageless Wisdom’s point of view, a human being functions on multiple levels. The levels with which we are most familiar comprise the personality — the physical, energetic, emotional, and materially focused thought components which continuously interact in producing our sense of “I”, or self. Closely associated with the personality is the Soul, the vehicle of the undying Higher Self, composed of the impersonal levels of thought, the intuitive, or genuinely spiritual dimension, and Spirit itself — in the parlance of Theosophy, âtma (spirit), buddhi (intuitive), and manas (specifically the impersonal, higher reaches of mind). Spirit, or âtma, is described as universal and not a principle in the human being. It requires a vehicle (upâdhi) that becomes enlivened by reflecting the “light” of âtma. In many ways the function of âtma/Spirit is analogous to the way light functions.

Take the example of outer space. Although we can see stars, moons, and other lighted bodies in all directions, all else appears dark, yet space is filled with light. It only becomes apparent when there is something to reflect it. The astronaut holds out his hand into the darkened space and it becomes brightened by the essentially invisible light that is present everywhere. In the case of Spirit, the reflective body is buddhi, or the plane of intuitive consciousness.

For the spiritually oriented person the work one does is directed towards elevating the mind so that its habitual “center” moves nearer to the light. The reflecting light becomes increasingly clear as we approach the realm of Spirit and its vehicle, buddhi. In Light on the Path, Mabel Collins makes the statement: “You will enter the light, but you will never touch the flame.” Our sincere practice moves us ever closer to the source of the light. In that process we are changed, in the sense that our perception of things is different. In the spiritual practice of India there is a term for the effects of this elevation process. The Sanskrit term is manas taijasi — the Illumined Mind — a mind that so nearly approaches the realm of Spirit that it takes on its qualities. It becomes radiant, shining, not with its own light, but just like the brightened full moon reflects the sun, it becomes a mind capable of dispelling darkness.

The path leading to this illumination and heightened service is completely dependent on trust. In Shankaracharya’s Crest Jewel of Wisdom he lists what are described as the shatsampatti — Six Jewels. These same six points were expressed in a contemporary form in J. Krishnamurti’s first book, At the Feet of the Master, under the section titled “Good Conduct”. What is written as shraddha (faith, trust, reliance) in the Crest Jewel is termed “Confidence” in Krishnamurti’s book. There he makes the statement: “Unless there is perfect trust, there cannot be the perfect flow of love and power.” But trust in what? “

You must trust your Master; you must trust yourself.” For many both of these demands pose difficulties. To most of those who are even aware of the idea of spiritual evolution the Masters are an ideal, an object of belief. Their confidence is based on historical reports, the experience of others, the profound teachings attributed to them, and the logical necessity that the process of spiritual evolution must lead the expansive states of being that we identify with the Masters. But, as yet, the direct experience is lacking.

In our spiritual practice we are encouraged to elevate the mind through proper study and to experiment with quiet and its ever-deepening potentials. In this process what we find is that we do have experiences of light, blessing, and grace — sudden, perhaps brief, moments of intuitive insight that confirm the presence of a deeper reality whose dimensions and qualities become clearer as our practice deepens. Within that deeper reality we become aware of the outline of that consciousness we describe as the Master. In At the Feet of the Master it says: “If you have seen the Master, you will trust him to the uttermost.” Intuitive “seeing” confirms, in a way far beyond the physical sense of sight, the reality of the “Master”, not as a personality, but as an active principle. This is the trust that invites a response.

Most of us feel that we have a pretty good idea of who we are, but probably we do not. Ask anyone who they are and the most likely response is about what they do. “I am a lawyer/laborer/merchant. I have a family. I am a member of a political party, church, neighborhood. I feel strongly about … I believe in … I am a weak/strong person”, and so on. The list can be short or long, but it only describes the personality — the desires, attachments, struggles of the body, senses, emotions, and mind. The fact that there is a higher Self inhabiting the personality is lost on many. What is described as “the still, small voice” of that Higher Self tends to be drowned out by the noise of needs and wants, calm and storm, fears, angers, and so forth. Too many people find themselves overwhelmed by the insistent demands of finding food, shelter, and safety to hear a small voice. The big voices of threat and need are simply too loud.

It does happen that even in crisis the Higher Self is “heard”. The undeniable presence of an exalted inner self, beyond the limits of the personality, makes itself known. It can be a crucial experience in one’s life, reorienting one’s focus and understanding. As with everything else we do, with increasing attention to the soul’s presence comes increasing awareness. Our deepening involvement deepens our familiarity and connection. It becomes a virtuous cycle whose result is trust in the abiding presence of what Rumi and other mystics call “the Friend”. Others call it the “Higher Self” or “soul”. With time, patience, and intelligent effort our center of awareness that impels our activity in the world becomes closely linked to the soul. It is from this perspective that the comment,

“I am not a human being having a spiritual experience, but a spiritual being having a human experience”, becomes a meaningful statement of identity. In all the world there are no perfect personalities. Everyone is unevenly developed, filled with numerous strengths and abundant, often hidden, weaknesses. Many businesspersons, politicians, wives, husbands, even great spiritual teachers have “fallen from grace” because of uncontrolled weaknesses in their personalities. Our karma-creating activities cannot be ignored, but to the extent that we choose to solely focus on the personality, we see and create difficulties. However, out of our own experience of the soul’s presence it becomes an intuitive certainty that the same presence is in everyone. In the Bhagavadgitâ, Krishna identifies himself as “the Inner Ruler Immortal present in the hearts of all beings”. One of the results of a deepening exposure to the potentials that lie beyond the purely personal is the awakening of certain latent powers. Many associate clairvoyance with seeing auras, angels, astral colors, precognition, and so forth.

On our way to the “perfect trust” that opens the “flow of perfect love and power” we discover that our growing trust leads to an expanding clarity of vision. The capacity to see into hearts and recognize the thirst for connection, and to speak and simply “be” in ways that make such connection real is one of the sleeping powers that awaken with trust.

We find power in such things as kindness and compassionate activity. Our thought becomes charged with healing power. Every word, every glance from our awakening hearts has power. We live in a responsive Universe. Our cooperation moves that response toward wholeness, healing, and understanding. Trust. Be open. Do something. …

(To be continued)