Теософія на Кіровоградщині

“Сковорода дуже близько стояв до

теософської лінії розвитку думки…”

Д. І. Чижевський

На Землі завжди з’являлися люди, життя яких визначалося метою осягнення Основ Буття. Одним з них був видатний український мислитель,  філософ, письменник, педагог, просвітитель Григорій Савич Сковорода (1722 – 1794).

З покоління в покоління, з вуст в уста, з книги в книгу, передаються сказання про Григорія Сковороду, в яких  наголошується, що в ньому завжди вражала й вражає сьогодні достойна цілісність натури й принциповість, потужний інтелект й духовна незалежність, нерозривність слова й діла. І це повністю підтверджують як віхи, так і творчість його життя.

Але розпочнемо нашу розмову про це незвично, не з дати його народження, не з переліку творів, які він написав, а з того, про що ми читаємо в першу чергу?  А читаємо ми про те, що існує звання (покликання), якому Сковорода присвятив у своєму житті найбільше уваги. Головним званням філософа було нести людям ідеї правди про Бога, про духовну красу, добро, гуманізм, про божественну природу людини. І всі ці іде, за Сковородою, ґрунтуються, перш за все, на етичних нормах життя, які він сміливо  відстоював та захищав перед будь-ким.

Так, свого часу, коли  Г. С. Сковорода обіймав в Переяславському колегіумі посаду викладача піїтики (етики), єпископ вимагав пояснити, чому він викладає свій предмет не так як кожний “порядний чиновник”, а по-новому. Григорій Савич відповів, що про те можуть судити лише спеціалісти: “Одна справа архієрейський  посох, а інша – смичок”, що означало “ знай швець свою швецьку справу, а в кравцювання не мішайся”. Це був виклик, якого не змогла знести  єписківська  гордість, й Сковорода пішов геть з учбового закладу.

Пізніше Бєлгородський єпископ Йосип Миткевич запропонував Г. С. Сковороді прийняти духовний сан – ченця. На що він відповів: “…для мене чернець  – в житті простому, в задоволенні малим, в стриманості, у відмові від усього непотрібного, щоб придбати найбільш потрібне; в зреченні від усіляких  забаганок, якби зберегти себе самого в цілісності…в пошуках слави божої, а не слави людської”.

Зверталися до українського філософа ченці Києво-Печерської лаври, які знали його, як вченого, з пропозицією “стати стовпом церкви й прикрасою помешкання”. “Я стовпотворіння собою примножувати не хочу…”, – була його відповідь.

Сковороду Григорія Савича спокушали високими світськими посадами , все з одним і тим же наміром – ізолювати його від людей. Харківський губернатор пропонував: “Чому ти не візьмеш собі якийсь визначений стан?”. У відповідь прозвучало чисто сковородинське: “Шановний пане! Світ подібний до театру. Щоб грати в театрі з успіхом й похвалою, беруть ролі за здібностями. В театрі актора хвалять не за знатність діючої особи, а за те, як він вдало зіграє її. Я довго розмірковував про це й після великого випробовування себе побачив, що не можу зображати в театрі миру жодної ролі вміло, крім низької, простої, безтурботної, самотньої. Я вибрав собі цю роль – й задоволений”.

“Приручити” Григорія Савича спробувала сама цариця Катерина II, запрошуючи на постійне проживання при дворі. Та у відповідь почула: “Я не покину Батьківщину. Моя сопілка та вівця дорожче царського вінця”.

Розповідають, що незадовго до смерті його умовляли запричаститися. “Не євхаристія з’єднує людину з Богом, а пізнання самого себе”. Це була не просто відповідь українського філософа. Це було кредо його життя: постійне самопізнання постійне самовдосконалення. Досягти успіху могли допомогти лише знання, які, за висловом Сковороди, є єдиним багатством людини. І він натхненно опановував їх з молодих років.

Григорій мав від природи чудовий голос й неабиякі музичні здібності. Згодом він вільно грав на сопілці, флейті, скрипці, гуслах, лірі, бандурі. У Чернуській школі був солістом церковного хору, що разом з виключними здібностями до навчання відкривало йому дорогу до підготовчого класу Київської Академії.

Київська Академія була першим вищим учбовим закладом на Україні й вчитися в ній було мрією багатьох. В 1738 році перед її брамою здивовано зупинився 16-річний Григорій Сковорода. Він відзначався в науках й впевнено йшов до мети. Маючи обдарування до музики, з часом він успішно пройшов конкурсний відбір, й у 1742 році увійшов до складу придворної капели імператриці Єлизавети. Тут Григорій Сковорода удосконалює мистецтво співака, музиканта, композитора і одержує звання “придворного уставника”, тобто стає солістом придворного хору цариці, яка любила тішити себе слуханням співу, особливо українських пісень. Та не надовго. У 1745 році Г. С. Сковорода був запрошений  супроводжувати дипломатично-торговельну делегацію, яка вирушила за кордон за токайськими винами для царського двору. Мандруючи Європою, побував в Австрії, Словаччині, Польщі, можливо і в Італії (у своїх творах філософ згадує, зокрема, Венецію та Флоренцію), Чехії та Німеччині. Він приятелював з багатьма освіченими людьми, слухав лекції відомих німецьких професорів, вивчав різні філософські системи, поглиблював таким чином  свої знання, розширював світогляд.

Свою педагогічну діяльність Григорій Сковорода розпочав у 1751 році викладачем піїтики якраз у Переяславському колегіумі.  Сковорода розумів, що завдання педагогіки – це розвинути і плекати, як садівник плекає яблуньку, – притаманні, вроджені здібності, що  бажають проявитися назовні; що найглибша сила людини  – це її внутрішнє щастя і блаженність й треба виплекати у ній світосприймання, побудоване на основі духовних цінностей. “Це – основа творення характеру, – говорив Григорій Савич, – основа виховання людини”. Ось тут, у колегіумі, і відбулося перше випробування твердості духу Сковороди. Розроблена ним нова система віршування викликала гнів єпископа. Педагога було звільнено…Та переяславський період – окрема сторінка в житті українського вільнодумця. Це місце пов’язане із розквітом його поетичної діяльності. Саме на Переяславщині народилася збірка “Сад божественних пісень”, до якої входить 30 віршів. В основу кожного вірша – пісні покладено зерно зі Священного Писання – Біблії, яка була для нього основним джерелом натхнення. В них український педагог – філософ проникливо оспівує красу рідної природи, підносить найвищі якості людини:розум, совість, працьовитість; зазначає: мудрість життя у радості душевної гармонії. Однією з кращих у збірці  є пісня “Всякому городу нрав і права”, в якій відбиті роздуми про людські “різнопуття”.

З весни 1753 року Сковорода працює домашнім учителем у поміщика Степана Томари в селі Коврай. Перебування у сільській місцевості стало важливим етапом у розвитку світогляду Григорія Сковороди. Як селянський просвітитель він живе серед народу й безповоротно вирішує, що його доля з народом. У творі “De Liberato”, що народився у цей час, він оспівує волю як найбільше багатство людини. Тільки за умови отримання волі людина почуває себе щасливою, “ніяке золото не замінить “вольності”, писав Григорій Савич. Якраз під гаслом твору, що пропагує свободу, щороку у Сковородинівці проходить фестиваль, присвячений життю та творчості мандрівного філософа.

Слід згадати також, що після успішного закінчення Академії київський архієрей хотів зробити Григорія Савича священиком. Але він не схилявся до духовного сану, тому вдався до хитрощів: прикинувся божевільним, змінив голос, став заїкатися. Архієрей відчитав його як “нетямущого”, признав непридатним до духовного звання й дозволив йому жити де б то не було. Щодо проживання Григорій Савич найбільшу перевагу перед іншими містами Слобожанщини віддавав Харкову, передрікаючи йому велике майбутнє. Протягом десяти років (правда, із перервами) він працював у Харківському колегіумі; викладав піїтику (етику), грецьку мову, синтаксис та катехізис; приділяв велику увагу доброму вихованню, яке відіграє велику роль у житті людини: адже саме воно, підкреслював Сковорода, надає довершеності її вродженим здібностям.

Перу Г. С. Сковороди належить перша в історії української літератури збірка байок – “Басни Харьковскія”, яка складається із 30 прозових творів. Червоною ниткою через усю творчість філософа проходить ідея “сродної праці”, тобто праці за покликанням, коли людина працює не для себе і не заради себе, а заради інших і бачить своє щастя в тому, щоб дарувати радість іншим. У праці людина відчуває “святість життя, що полягає у робленні добра людям” – характерний вислів Сковороди, – відчуває гармонію співіснування з природою, а в безділлі деградує. Ці питання найбільш грунтовно розкриваються в  трактаті “Азбука світу”, байці “Бджола і Шершень” тощо. В цих та  інших творах він займається етичними, соціологічними і педагогічними висновками щодо божественної сили в душі людини. Сковорода наголошує: “Правдивий Чоловік – це саме Бог у своїй Вічності”.

Протягом усього життя “українського Сократа” хвилювала філософська проблематика: що таке людина, звідки та для чого вона приходить у світ? Він говорить про дві натури не тільки людини, але й всього, що існує: видиму й невидиму, які поєднані між собою так само, як людська та Божа природа в кожному. “…знай, вовіки не пізнаєш ні одного із роду Божественного, поки перед цим не пізнаєш самого себе”. Ідея “двох натур”, необхідність як пізнання себе. так і самовдосконалення, прослідковується у творі “Нарцис, або розмова на тему: Пізнай Себе”. Це перший твір українського просвітителя про божественну природу людини. “Дух Чоловіка і Бог – це те саме – вчить нас мудрість Упанішад за 4 тисячі років до нашої ери” – пише професор Володимир Шаян у своїй праці “Григорій Сковорода. Лицар святої борні” й цим підкреслює схожість думок, міркувань у світогляді Сковороди та вчень Індії щодо призначення людини за землі. Крапку над “і” Сковорода ставить у творі “Асхань”: “Візьміть від себе самих участь у Господі. Візьмете, якщо пізнаєте себе самих”.

Крім того, Григорій Сковорода говорить також про “три світи”: макрокосм, мікрокосм, світ символів. Тобто, для нього природа, людське серце та Біблія є “трьома книгами-світами”, за якими можна пізнати Абсолют” й звільнитися, так би мовити, від “земних пут”. Якраз про це йдеться мова у праці “Зміїний Потоп”, що стала найвищим духовним апогеєм Сковороди, найвищою точкою його духовних досліджень. Тут підкреслюється цілковите визволення людини з усіх земних пут. Це розмова Нетлінного Духу з Душею. “Відірвання Змія від Землі” полягає у відмові від матеріального та піднесенні душевного миру до висоти божественності.

Спадщина Сковороди – багатоаспектна й актуальна, бо в ній він відтворив ідеї народності, гуманізму, любові, праведності, сердечності, братерських відносин між людьми. Як раз у цьому й прослідковується схожість між його вченням та Теософією. Відомий український вчений Дмитро Іванович Чижевський у своїй праці “Філософія Г.С.Сковороди” зазначив, що “… Григорій Сковорода дуже близько стояв до теософської лінії розвитку думки про Всесвіт та призначення людини на Землі”  і далі писав: “…Сковорода стоїть у центрі української духовної історії…”.

Зараз безсмертне вчення першого народного вчителя української педагогіки, “носія космічної свідомості” все більше й більше знаходить відгуки як в серцях і думках вчених, науковців, так і просто людей доброї волі. Бо ним покладені основи нової віри народу. Почалося пробудження його духу, яке започаткував великий філософ України, та який заповідав в останніх рядках “Зміїного Потопу”:

“Це я є з вами по всі дні, до кінця віку. Амінь”.

“Хай счезне з віч

Печальна ніч.

Сонце сходить

Світло водить.

Світло водить,

Радість родить.

Хай счезне з віч

Потопна ніч!”.

І це при тому, що майже двісті років з часу появи його на землі не було навіть відомо в якому місяці та якого числа він народився. Лише згодом, перекладач творів Сковороди, його біографічних даних Петро Пелех віднайшов у листі до Михайла Івановича Ковалинського від 22 листопада 1763 року розповідь про те, як провів свій день народження Григорій Сковорода. Вважається, що ця автобіографічна довідка є досі єдиним документом, що засвідчує дату народження Григорія Савича –  3 грудня 1722 року.

Та прийшов час, коли Григорій Сковорода відчув, що, як він  висловився, “годі топтати ряст”. В останній раз він пішов у далеку мандрівку в село Хотетіве поблизу Орла, зробив зупинку у селі Іванівка (нині Сковородинівка) в помешканні свого найкращого друга і учня Михайла Ковалинського, з яким познайомився ще  під час навчання у Харківському колегіумі та заради якого неодноразово приїжджав до Харкова, де б він не був. Наостанок заповів йому усі свої рукописи. 72-річний філософ помер тут 29 жовтня 1794 року. М. Ковалинський писав, що Г. Сковорода сам обрав місце, де хотів закінчити свій життєвий шлях: «…Слобода Ивановка помещика Ковалинского было то местопогребение, где  несколько времени жил он прежде и куда прибыл скончать течение своё. …Перед кончиною завещал предать его погребению на возвышенном месте близ рощи и гумна и следующую,  сделанную им себе, надпись написать: “Мир ловил меня, но не поймал”. Його заповідь виконана.

Через двадцять років прах Григорія Сковороди було перенесено в сад  до пам’ятника господаря маєтку. Там і нині зберігається його могила – місце поклоніння пам’яті філософа –  “символу мудрості української землі”.

Матеріал підготувала Раїса Калашнікова, м. Кропивницький